"Розумію упередженість українців щодо білорусів". Як політув'язнена з Мінська допомагає ЗСУ

"Диктатура будується не за один день. У 2001 році в Білорусі можна було стояти біля Адміністрації президента з портретами зниклих людей і не боятися арешту, як це відбувається у 2020-х. Це результат відсутності адекватного опору з боку суспільства. Те, що Білорусь стала співагресором, – також наслідок згоди білорусів з тим, що в них поступово віднімали свободу, а вони дозволяли це робити", – розмірковує Тетяна Гацура-Яворська, білоруська активістка, політув’язнена та голова ГО "Ланка". 

Нині вона мешкає в Україні, її організація допомагає військовим та цивільним, зокрема незабаром на Київщині відкриється реабілітаційний центр для військових. В інтерв’ю LIGA.Life Тетяна розповіла про громадську діяльність в умовах диктатури, досвід ув’язнення та допомогу Україні під час повномасштабної війни.

"Коли живеш у диктатурі, будь-яка діяльність – це політика"

Активістська діяльність Тетяни розпочалась ще в школі, в білоруському місті Стовбці. У 1996 році з друзями організували неофіційну спілку, яка займалась виставками та концертами, забезпечила місту смітники та ініціювала появу телефона довіри для підлітків. Спілка проіснувала 1,5 року до випуску учасників зі школи.

На цьому ідейність дівчини не закінчилась. У 2001 році з маленьким сином вийшла на мітинг "Ланцюг небайдужих людей" з портретом зниклих політиків, який відбувався біля Адміністрації президента. 

У 2006 році брала участь в наметовому містечку проти результатів президентських виборів. Ці події називають Джинсовою або Волошковою революцією.

"Коли акцію протесту розігнали, вперше задумалась над переїздом в іншу країну. Адже на наступні 5 років в країні знову буде диктатура. Які перспективи? Як жити далі? Незрозуміло", – пригадує Тетяна.

Однак врешті-решт вирішила залишитись. Вірила, що можна займатися іншими суспільними проблемами, наприклад, екологією: "Тоді наївно думала, що це жодним чином не стосується політики. Але коли ти живеш в диктатурі, все – це політика".

Згодом влаштувалась у Гельсінський комітет, де відкрила для себе правозахисну діяльність. До питань екології руки так і не дійшли. Сфокусувалась на покращенні прав людини та захисту свобод.

У 2013 році Тетяна зареєструвала громадську організацію "Звяно". Їй не подобалось, як працюють недержавні організації в Білорусі – їхня активність в більшості випадків залежала від грантів. Відтак виникало замкнене коло: бізнеси не підтримують певні ініціативи, тому що бояться реакції влади. Результат – організації закривались від суспільства.

У засновниці "Звяно" було інше бачення ГО. Хотіла створити спілку, яка існуватиме лише за кошти внутрішніх ресурсів – внесків білорусів. На практиці це виявилось складним завданням. Тож довелось комбінувати проєкти за гранти та підтримку суспільства.

Головний фокус діяльності "Звяно" – соціальні проблеми та права людей. Так у 2015 році створили фестиваль документального кіно про права людини Watch Docs Belarus.

"Він існував лише коштом підтримки людей. Це було повільне зростання: від андеграундних показів на альтернативних майданчиках до фестивалю в кінотеатрах різних міст країни".

У 2021 році Watch Docs прийняли в міжнародну мережу документального кіно про права людини. Того самого року відбулась виставка "Машина дихає, а я – ні", яка закінчилась для активістів "Звяно" арештом.

Організація масових дій, що грубо порушують суспільний порядок

30 березня 2021 року в Мінську відкрилась виставка "Машина дихає, а я – ні" – суспільна вдячність лікарям, для яких 2020-й – рік COVID-19 та протестів в Білорусі – був дуже складним.

На виставці представлений єдиний репортаж з білоруської лікарні того періоду. Завідувач реанімації з Вітебська Володимир Мартов взяв на себе відповідальність та впустив журналіста. Згодом його звільнили та арештували.

"Протягом 2020 року "Звяно" проводила моніторинг роботи системи охорони здоров’я під час пандемії. Анонімно опитували лікарів та пацієнтів. Тож бачили, наскільки було складно лікарям. Фактично держава їх кинула в біді. До того ж люди, які звикли рятувати пацієнтів з побутовими травмами, тепер лікували результати насилля та вогнепальних поранень, отриманих під час мітингів", – пригадує Тетяна.

1 квітня у виставкове приміщення прийшли люди з перевіркою від ДСНС та санепідемстанції. Висновок: "Приміщення несе ризик для відвідувачів. Має бути негайно закрите до ліквідації проблеми".

5 квітня арештували п’ятьох активістів "Звяно", включно з Тетяною. Її звинувачували у фінансуванні заворушень та організації масових дій, що грубо порушують суспільний порядок.

Колег жінки засудили за непокору міліції та дали 7 діб відбування покарання. Натомість засновниця ГО 3 доби перебувала в Ізоляторі тимчасово тримання (ІТТ) і ще тиждень – в слідчому ізоляторі (СІЗО).

"В ІТТ набагато гірші умови, ніж в СІЗО: сидиш в холодній камері, де температура 12°C. Спеціально відкривають вікно і відключають батарею. Як і всім політв’язням не дають матрац та постільну білизну. Постійно горить світло і не дають спати. Будять серед ночі. Ніяких передач та зустрічей з адвокатом", – розповідає жінка та додає: "Мені пощастило, що не забрали верхній одяг. Натомість була без взуття".

В СІЗО умови були кращими, каже Тетяна. Можна було нормально спати на матраці з витягнутими ногами. В камері було 8 людей, 7 з них – політв'язні. Тож зізнається, що потрапила в доброзичливе для себе середовище.

"Налаштувалась сидіти за ґратами довго. Тож мене було складно здивувати чи налякати. Нині в мене немає болючих чи травматичних спогадів про той період. Моє перебування в СІЗО – короткий епізод, на відміну від політв’язнів, які сидять роками".

Пропозиція від КДБ

Найбільше під час ув’язнення Тетяну бентежила невідомість про долю родини. Згодом вона дізнається, що вдома провели повторний обшук. Її чоловіка – українського правозахисника Володимира Яворського, нині експерта Центру громадянських свобод – забрали на допит, який відбувався без адвоката. 

За його словами, спочатку шантажували дитиною, згодом чинили фізичне насилля для отримання доступу до його та Тетяниної техніки. 

"Йому сказали, що я буду сидіти у в'язниці довго. А в нього є 48 год, щоб виїхати з країни з найменшим сином. Якщо цього не зробить, то арештують за адміністративною статтею, а згодом депортують. Натомість дитина поїде в дитбудинок".

За Володимиром поставили стеження, перевіряли сміття. Врешті-решт вирішив повернутися в Україну. Про це Тетяні розповів її адвокат. 

За два дні її привели на зустріч до представників КДБ. Вони мали якусь пропозицію. За це їй пообіцяли залишити сім’ю в Білорусі, а її випустити на свободу.

"Однак я навіть не вислухала їх. Відповіла, що нічим не краща за інших людей, які сидять у в’язниці. Запропонувала озвучити пропозицію в присутності адвоката, але на цьому наша розмова закінчилась".

Наступні 1,5 доби були найважчими для активістки. Хвилювалась, що через її різку поведінку сім’ї не дадуть виїхати з країни. Наступного дня її строк у 10 діб добігав кінця: мали висунути звинувачення або відпустити.

"Думала, що мене відпустили через те, що нічого було пред’явити. Вийшла і чекала повторного арешту і відправлення в СІЗО КДБ. Але окрім стеження, нічого не відбувалось", – каже активістка.

"Не очікувала, що вторгнення буде зі сторони Білорусі"

Впродовж 2021 року Тетяна продовжувала правозахисну діяльність: документувала тортури щодо ув’язнених та організовувала передачки і регулярні зустрічі з родичами. Також займалась просвітницькою діяльністю, наприклад, влаштовувала секретні покази документальних фільмів в лісі.

"Мої клопотання про тимчасовий виїзд з країни відхиляли. Однак я й не збиралась їхати назавжди. Відчувала відповідальність за колег. Для мене було важливо не бігати, а продовжувати працювати", – каже Тетяна.

Перші новини про можливе повномасштабне вторгнення Росії в Україну з’явились ще в листопаді того самого року. Тетяна поставилась до них серйозно. Постійно казала чоловіку, щоб вони з сином поїхали з Києва. Однак зізнається, що не очікувала, що напад відбудеться зі сторони Білорусі.

Ранок 24 лютого вона не пам’ятає. Через 4 дні разом з іншими білорусами вийшла на протест проти війни в Україні. Тоді в Мінську затримали понад 1000 людей, включно з нею. 

"Нас тримали в гаражі. В результаті мене відпустили з адміністративним штрафом. Адже в мене є неповнолітня дитина, тому не мали права арештувати на добу", – каже Тетяна.

Рішення про переїзд в Україну прийняла після розмови Путіна та Макрона. Тоді президент Франції сказав, що найгірше попереду.

В цей момент їй важливо було бути поруч з родиною, тож 5 березня їй вдалось перетнути кордон Білорусі. 

"Я дуже переживала за родину. До того ж розуміла, що фактично перебуваю в тилу ворога. Звідси допомогти українцям не зможу, а за межами країни ця боротьба буде відкритою".

12 березня активістка возз’єдналась з родиною. Через 2 дні розпочала пошуки контактів для постачання в українські госпіталі VAC-систем (апаратів для лікування ран). 

У квітні в Україні зареєстрували громадську організацію "Ланка", а білоруське "Звяно" ліквідували ще у січні того самого року. У колаборації з діаспорою білорусів в Італії вони здійснили декілька закупівель апаратів та витратних матеріалів.

Так перша краудфандингова кампанія зібрала майже 40 000 євро на купівлю 23 VAC-систем та необхідних матеріалів. Наступні закупівлі були на 10 000 та 22 000 євро. Нині збирають на ще одну партію – 50 000 євро. 

Також працюють над відкриттям реабілітаційного центру для військових на Київщині. Є приміщення та частина спеціалістів. Головне завдання сьогодні – налагодити стабільне фінансування – щонайменше 3000 євро на місяць.

"В цей період намагались побудувати діалог між українцями та білорусами, які виступають проти війни. Так виник фестиваль документального кіно "1084. на мяжы" (1084 км – протяжність кордону України з Білоруссю. – Ред.), який відбувся у Львові, Києві та Одесі. Друга частина фестивалю присвячена українському кіно про війну з 2014 року, культуру та історію, яке показували білорусам онлайн", – розповідає активістка.

Упередженість до білорусів з боку українців Тетяні знайома. Але зізнається, що з відкритим хейтом не зустрічалась. Так під час доставляння одного з апаратів в Трускавець місцевий лікар сказав, що "від білорусів не взяв би ні бинт, ні вату, якби це питання вирішував він".

Тетяна поставилась з розумінням до цього. Адже чоловік пережив окупацію в Бучі, яка прийшла зі сторони Білорусі. До того ж згодом лікар перепросив.

"Вважаю, що білоруси відповідальні за війну в Україні. Це дитяча позиція: згадувати про Білоруську народну республіку, Франциска Скорину, перемогу над росіянами в Оршанській битві 500 років тому та асоціювати себе тільки з позитивними історіями, але не розділяти участь білорусів у війні в Україні", – каже Тетяна.

"Повернусь, коли знатиму, що не сяду у в’язницю"

Нині одна з проблем для білорусів, які живуть в Україні, – документи. Адже частина втратила паспорт під час війни або термін його дії добіг кінця, але немає змоги його відновити. Також є практика примусової депортації у третю країну. Після закінчення візи Тетяна матиме подібну проблему. 

"Ще складніша ситуація у колишніх добровольців. Законодавством України для них не передбачено навіть спрощеної процедури отримання посвідки на постійне проживання, після звільнення з ЗСУ не мають підстав залишитися в Україні. Майже всі змушені їхати до третіх країн", – стверджує Тетяна.

Проте особисто для неї повернення до рідної країни поки що неможливо. Адже перетин кордону автоматично означає арешт.

"Повернусь, коли матиму впевненість, що зможу жити і працювати. Що конкретно має відбутися в Білорусі, щоб це стало реальністю, важко уявити. Амністія, зміна влади – не знаю. Але колись я точно повернусь додому".