"Разом із дитиною тут помру". Як евакуюють дітей із прифронтових територій

"Бахмут був останньою складною локацією, де ми в самому пеклі могли знайти багато дітей", — розповідає Олександра Сахарук, співзасновниця громадської організації "Не самі". Починаючи з лютого 2023 року проєкт допомагає мешканцям прифронтових територій: від евакуації до пошуку постійного житла. 

За пів року волонтери об’їздили населені пункти у Херсонській, Запорізькій, Донецькій, Луганській та Сумській областях. Допомагали виїжджати усім, зокрема сім’ям із дітьми. Як відбувалися поїздки, чому місцеві жителі відмовлялися покидати зони активних бойових дій і чи змінила ситуацію примусова евакуація дітей — дізнавайтеся у матеріалі LIGA.Life.

Як здобути довіру

Волонтери ГО "Не самі" побували практично на всій лінії фронту. Але найбільше роботи і евакуацій здійснюють на Донецькому напрямку. У населених пунктах на кшталт Часового Яру, Вугледару чи Авдіївки, які перебувають під інтенсивними обстрілами, переважно залишилися лише старші люди, яких команда евакуює на більш безпечні території. А в містах і селах зі спокійнішою ситуацією евакуюють ще й родини з дітьми. 

У більшості випадків, зазначає дівчина, люди спершу відмовляються виїжджати. Причини у всіх різні: 

• немає куди їхати. Мешканцям прифронтових територій пропонують тимчасовий прихисток, вони не знають, чи знайдуть житло на новому місці. Від переїзду зупиняють історії земляків, які евакуювалися раніше, але повернулися назад;
• недовіра до волонтерів і держпрацівників. Деякі евакуаційні групи можуть жорстоко розмовляти із жителями прифронтових територій, аби переконати їх в евакуації, а дехто навіть вивозить людей силою. Такий негативний досвід і невиконані обіцянки волонтерів впливають на подальшу комунікацію;
• неможливість забрати майно та тварин. У прифронтових населених пунктах є мародерство. Люди, які погоджуються на евакуацію, усвідомлюють, що більше не побачать нічого з того, що вони залишають. Тому виникає бажання взяти із собою якомога більше цінних речей. Однак не завжди у волонтерів є такі можливості;

"У Бахмуті в мене була розмова з однією жінкою. Вона сказала: "Доцю, ти можеш зараз придбати собі телевізор з однієї або кількох зарплат. А ми з чоловіком на нього кілька років збирали гроші, обмежували себе у смачній їжі й інших речах. І так усе, що є в нашій квартирі". У цьому все їхнє життя, тому людям так складно усе покинути", — ділиться Олександра Сахарук. 

• страх залишитися нікому не потрібними. Люди бояться, що їх вивезуть і покинуть напризволяще у спортзалах шкіл або шелтерах. Ніхто не знає, як і за які гроші буде жити, чи зможе до когось звернутися за допомогою, чи матиме підтримку та знайомих;
• втрата чи пошкодження документів. Люди хвилюються, що не зможуть відновити документи, підтвердити свою особу і, як наслідок, податися на програму державної чи міжнародної допомоги. 

Щоб розвінчати усі ці страхи, зазначає співзасновниця організації, потрібно проводити велику інформаційну роботу і після переїзду допомагати людям облаштувати подальше життя. Це особливо важливо для евакуації родин із дітьми:

Аби здобути довіру місцевих, команда проводить інформаційні поїздки, під час яких знайомиться з людьми та розповідає про проєкт. Йдеться не лише про допомогу з виїздом із прифронтової зони, але й про пошук житла та регулярну підтримку. За кожною евакуйованою родиною закріплюють особистого менеджера чи менеджерку, які впродовж року що два тижні комунікують із родиною, цікавляться процесом адаптації та за потреби відправляють їжу, одяг, меблі чи техніку. 

"На багатьох прифронтових територіях немає інтернету і зв’язку, щоб люди могли якось цю інформацію отримати. Тому ми і влаштовуємо такі поїздки. Беремо певну ділянку фронту, виділяємо на неї тиждень-два — і об’їжджаємо усі населені пункти. Спілкуємося із представниками місцевої влади, з людьми, залишаємося з ними у підвалах, про все щиро розповідаємо — завдяки такій комунікації кількість заявок на евакуацію суттєво зростає", — зазначає Олександра Сахарук. 

Коли немає часу на роздуми

Бувають випадки, коли після знайомства з волонтерами місцеві одразу погоджуються на евакуацію. Але таке відбувається здебільшого у складних локаціях на зразок Вугледару чи Авдіївки. Якщо ж ситуація у населеному пункті не така напружена, люди беруть час на роздуми та збір речей — і лише потім відправляють заявку на виїзд. 

"24 лютого 2023 року ми заїхали в Бахмут на територію, яка була за 300 метрів від російських позицій. В одному з підвалів ми знайшли родину з п’ятирічною дитиною. Вони погодилися на евакуацію миттєво, бо часу на роздуми не було: наступного разу ніхто міг не приїхати. Нам вдалося евакуювати дитину, маму й тата. Бабуся з подругами залишилися. Що з ними зараз, ми не знаємо, бо через кілька днів будинок окупували", — пригадує волонтерка. 

Олександра додає: тривалий час у Бахмуті було дуже багато дітей. Вони збиралися у трьох пунктах: на вокзалі, у старому боксерському залі та в садку поблизу річки Бахмутка, які на той час контролювали українські військові. Однак під час окупації діти зникли, з ними втратився зв’язок. Дівчина почала їх шукати: когось знайшла у російських новинах, а хтось врятувався і виїхав на підконтрольні Україні території. Доля багатьох дітей досі невідома.

"У Бахмуті була дівчинка на ім’я Алефіна. Як і багато дітей звідти, в якийсь момент вона просто зникла. Я її не могла знайти, аж якось мені зателефонував знайомий голос: "Саша, привіт!". Як виявилося, їй вдалося виїхати у Костянтинівку. Ми приїхали туди й евакуювали дівчинку з родиною далі, тепер забезпечуємо усім необхідним", — пригадує співзасновниця ГО "Не самі". 

Чи працює примусова евакуація

7 березня Кабмін затвердив механізм примусової евакуації дітей із зон активних бойових дій. Передусім йшлося про Бахмут, де тривали інтенсивні бої, однак далі географія розширилася. Механізм передбачав обов’язкову евакуацію дитини під супроводом одного з батьків чи законних опікунів — відмовитися було неможливо.

Олександра Сахарук розповідає: щойно уряд оголосив примусову евакуацію, ситуація в Бахмуті змінилася. Багато батьків не розуміли, як усе відбуватиметься, тож почали надсилати заявки волонтерам на добровільний виїзд. Однак були і ті, хто вирішив залишитися під обстрілами і переховувати своїх дітей.

Складність полягає в тому, що списки дітей, які волонтерам надають представники місцевої влади, неповні. Так, пригадує дівчина, в одному із міст її команді дали перелік тільки тих дітей, які ходили у садочок або до школи. Інших ніби не існувало і, відповідно, їх ніхто не шукав. 

LIGA.Life звернулася до Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій із проханням надати офіційні дані про результати примусової евакуації. З відповіді відомо, що станом на 22 травня 2023 року такий механізм застосовували у двох областях: Харківській і Донецькій. 

Зокрема, на Харківщині з 27 квітня до 9 травня вдалося евакуювати у примусовий спосіб 79 дітей. На Донеччині у період з 4 квітня до 22 травня вивезли із прифронтових зон 128 дітей. Однак там примусова евакуація продовжувалася і після 22 травня. 

Олександра Сахарук зазначає: у населених пунктах, де проводилася примусова евакуація, зараз дійсно немає такої кількості дітей, яка була раніше. Однак є локації, як Нью-Йорк, Торецьк або Зарічне, де їх досі багато. 

"Зарічне дуже близько до лінії розмежування, але за рахунок того, що це не місто, до нього не прикута така увага. І дітей звідти примусово ніхто не вивозить. Там все ще залишаються 27 дітей", — розповідає дівчина. 

Місцевій владі Зарічного відомо про відмови родин із дітьми від евакуації. Однак, додає волонтерка, ніхто нічого зробити не може, бо примусовий механізм для цього населеного пункту не діє. 

"Нещодавно нам дали список з адресами, де живуть родини з дітьми. Ми по тих будинках проїхалися. Одна родина з п’ятьма дітьми спершу була негативно налаштована. Але коли ми з ними поговорили і розповіли про програму, то дійшли висновку, що скоріше за все вони з нами поїдуть. Виявляється, цій родині просто раніше не пропонували таких умов евакуації. Водночас у тому ж Зарічному була жінка, яка відповіла: "Так, у мене є дитина. І я з нею разом тут помру" — і закрила переді мною двері", — пригадує Олександра. 

Після сильних обстрілів кількість людей, які хочуть виїхати, зростає. Однак у порівняно спокійні дні охочих небагато. Як приклад дівчина наводить донецький Нью-Йорк. Селище розташоване близько до лінії розмежування, його щодня обстрілює ворожа артилерія та час від часу — авіація. Однак наступу з боку росіян немає, тому місцеві жителі не поспішають евакуюватися. 

У такому випадку, зазначає волонтерка, допомагають успішні кейси евакуацій: 

"У нас була історія, коли з одного будинку в Нью-Йорку ми вивезли 13 людей. Спочатку евакуювалася одна бабуся, вона розказала про евакуацію своїм сусідкам. Потім виїхала родина з дітьми. Так один за одним ми вивезли 13 людей. І от зараз із Нью-Йорка і Торецька багато евакуацій, тому що там про нас ходять гарні чутки".

Гуманітарна допомога і шкода

Олександра Сахарук розповідає, що має одне правило: вона не возить гуманітарну допомогу на прифронтові території, бо це створює комфортні умови для місцевих. Як наслідок, йдеться не лише про меншу кількість евакуацій, але й про загальний рівень життя у цих населених пунктах, де люди не мають можливості отримати якісну освіту, розвиватися і працювати. 

Тому, вважає дівчина, варто припинити створювати комфортніші умови у зонах активних бойових дій. Як максимум — вона бере в поїздку хліб, аби швидше зібрати людей навколо себе і налагодити комунікацію.

"Я в цілому проти гуманітарки, тому що вона допомагає людям не виїжджати. Так, це дуже радикальне рішення. Але я, наприклад, не хочу розуміти, що допомагала якійсь бабусі чи родині, возила їм їжу й робила так, аби вони залишалися там і почували себе добре — а потім туди прилетіла ракета і вони загинули. Не хочу все життя потім ходити і думати, що було б, якби я цього не зробила", — пояснює Олександра.