Сеітаблаєв: "Усе, що має хоча б якийсь присмак "русского мира", має сконати"

Червень 2014 року. Луганськ прокидається від вибухів. Це сепаратисти та російські спецслужби намагаються змусити Луганський прикордонний загін скласти зброю, перейти на бік угруповання ЛНР. Сценарій, як у Криму, не справдився.

Кілька днів луганські "зелені берети" давали відсіч супротивнику, попри те що представники "русского мира" ховалися у квартирах і на дахах жилих будинків, приводили батьків особового складу, щоб розчулили та забрали додому, погрожували керівництву. Не зрадили. Тільки гучніше вмикали гімн України та відбивалися далі.

22 лютого 2023 року в прокат виходить фільм Ахтема Сеітаблаєва "Мирний-21", який і присвячено історії спротиву Луганського прикордонного загону російським диверсійним угрупованням. Попри те що події відбувалися 9 років тому, вони і зараз не втрачають своєї актуальності.

А крім того, фільм про минуле ще й може допомогти майбутній перемозі – 10 гривень з кожного проданого квитка спрямують у фонд "Повернись живим" для купівлі розвідувально-ударного комплексу (РУК) зі 120-мм мінометами для 111-ї окремої бригади територіальної оборони Луганської області. 

Авторка цього тексту, журналістка Ольга Модіна, жила на кварталі Мирному, де був Луганський прикордонний загін, і була свідком того, як бойовики стріляли з житлових будинків, прикриваючись мирним населенням.

– Коли вперше почула, що знімають фільм про подвиг луганських прикордонників, то хвилювалася, що стрічка буде "камерною" – зрозумілою і знайомою тільки жителям Луганська, хто був свідком тих подій…

– Це не історичний фільм, ми не відтворюємо хронологію подій. Коли я вперше почув історію луганського прикордонного загону, то не повірив у її правдивість. Бо 27 лютого 2014 року я був у Криму, бачив, що відбувалося там. На жаль, з іншим результатом – коли представники різних силових відомств та військ перейшли на бік ворога чи просто залишили службу. Знаю, що дуже невелика кількість людей залишилася вірною присязі й вийшла з окупації гідно.

Тим паче це Луганська область – тобто територія, де чималий кордон з Росією. І от луганські прикордонники залишаються на українському боці. І не просто виїхали з-під обстрілів і залишили службу. Ні! Вони буквально за невеличкий період часу знову взялися до своїх обов’язків і знаю, що дуже хочуть повернутися до рідного міста і роблять зараз максимум для цього.

І ти думаєш, що саме було тим поєднальним елементом всього колективу – якась ідея чи емоція – що їм не дозволило порушити присягу, змушувало продовжувати чинити збройний опір і не віддати прапор України та зброю? Для мене цей фільм про довіру.

– Фільм про події 2014 року. Після повномасштабного вторгнення з’явилися інші гучні протистояння. Думаєте, що стрічка про героїзм Луганського прикордонного загону зараз буде цікавою для глядача?

– У фільмі один з героїв каже: "Да мы у вас уже через неделю будем под Харьковом", на що йому командир відповідає: "Если широко шагать, можно и штаны порвать".

– Здається, ми це вже чули і 2022-го…

– Так, ми з вами бачили, що відбувалося 2022 року, що вони намагалися зробити з Харковом, які наслідки були у Маріуполі. Ми завершили знімати восени 2021 року. Хіба ми думали, що через пів року війна зачепить кожного українця, і те, що було знайоме луганським мешканцям, відчують усі?

Це глядацьке кіно. Ми навмисно його таким робили – для найбільш широкого кола глядачів. Але тут є місце і для ліричної лінії, і для теми батьків та дітей, і для існування або відсутності довіри між друзями – як може врятувати довіра до того, хто стоїть за спиною поруч з тобою у житті.

– Ви довго шукали локації для зйомок, максимально намагалися відтворити будинки кварталу Мирний і саму будівлю Луганського прикордонного загону, який обстрілювали у червні 2014-го. Що зараз із цими локаціями?

– Ми дотримувалися якомога більшого документування деталей, щоб прикордонний загін був упізнаваним. І наш результат – заслуга художника-постановника. І звичайно велика допомога була від командира і самої військової частини у Василькові. Хочу ще раз подякувати всій команді цієї частини.

Такі збіги, якщо і бувають, то напевно тільки в кіно. Одна з наших локацій – це військовий навчальний центр, куди першого ж дня повномасштабного вторгнення, 24 лютого,  "прилетіли" ракети.

– Тобто будівля Луганського прикордонного загону потрапляла під обстріл двічі. У 2014 році – реально, у 2022 – кіноверсія?

– Нас вже там не було. На той момент ми вже займалися постпродакшеном. Але локація постраждала. Одна ракета – влучила у будівлю навпроти, а ще дві – на площу, де ми й знімали.

– Моя війна почалася саме з обстрілу Луганського прикордонного загону у червні 2014 року, бо жила на Мирному.  Пам’ятаю, як раділа, коли, сидячи в коридорі, почула крізь звуки вибухів та стрільби гімн України. У фільмі побачимо легендарне відео, де прикордонники відстрілюються під "Ще не вмерла України"?

– Обов’язково. Наскільки я пам’ятаю, то під час реальних подій лунало класичне виконання гімну України.  У нашому випадку – це рок-версія. 

Можливо, ми взагалі окремо запишемо всі саундтреки і музичне оформлення фільму. Бо воно досить цікаве, драматургічне, надзвичайно високого рівня написання та виконання.

– На момент зйомок "Мирного-21" актор Максим Девізоров розповідав, що ніколи не служив. Тому жартував, що справжнє армійське навчання пройшов на знімальному майданчику. Тепер він боронить Україну. Багато хто з акторів, знімальної групи "Мирний-21" (і ви не виключення) також взяли зброю до рук. Вагалися?

– Замислювався ще до повномасштабного вторгнення – "А якщо треба буде?". Але ти настільки не хочеш вірити в те, що ця війна може відбутися. Я розумів, що якщо призвуть, то не відмовлятимуся. Але сам, звичайно, не сидів і не думав: "От я обов’язково піду воювати", бо нікому війна не подобається. 

Саме тому я 25-го вирішив, що треба "брати зброю", бо не хотів, щоб знову забрали моє. 

Внутрішньо до цього я був готовий. Звичайно, що важливий аспект, коли такі речі вирішуєш, щоб і фізично у тебе були можливості. Треба більш-менш мати здоров’я, щоб не бути тягарем для побратимів та посестер. Бо тоді від тебе жодної користі.

Я не можу сказати, що я якийсь Джеймс Бонд, що не злякався і пішов воювати. Повірте, я знаю українських захисників, які крутіші за агента 007. Переконаний, якщо кожен на своєму місці буде робити все якісно, то ми непереможні. Але вважаю, що суспільство має зробити висновки й вже зараз бути готовим фізично і морально. На жаль, ми живемо в такий час. Тому нам треба філософія суспільства, в якій буде зрозуміло пояснено, що поруч є небезпечний сусід, і з ним треба "битися". Саме цьому потрібно приділяти максимальну увагу.

–  "Битися" на територіальному фронті чи й на культурному?

- Культура – це потужний інструментарій самоідентифікації. І введення в суспільство дискурсу власного контексту свого, українського – це важливий крок. І я зараз кажу не тільки про "українське" на рівні ідентичної чи культурологічної ознаки, а як громадянство – політичне українство. Люди мають розуміти й відчувати, що вони не хочуть нічого такого, що може нести за собою "русский мир". Бо від нього просто тхне непотребом, брехнею та жорстокістю, які не притаманні навіть голодним хижакам. Саме тому все, що має хоча б якийсь присмак "русского мира", має сконати.

– Маючи зараз бойовий досвід, знімали б якось по-іншому "Мирний-21" чи "Кіборги"?

– По-перше, буде правильно зазначити, що я мало бачив, якщо порівнювати з моїми побратимами та посестрами.

Друге і дуже важливе, ми завжди підходили до зйомок максимально чесно. У нас були обов’язково консультанти, які були присутні й у підготовчому періоді, й під час зйомок. "Мирний-21" не виключення. З нами працював Анатолій Коцюрба – чинний полковник Державної прикордонної служби. Його запросили, аби максимально точно показати на екрані специфіку військової служби. Разом із Сергієм Касторних та Ярославом Ярішем він писав сценарій.  Ми тісно і плідно працюємо з консультантами – починаючи від зовнішнього вигляду та зброї і завершуючи характером взаємовідносин між побратимами.

Звичайно, були речі, про які я сам здогадувався або чув від знайомих бійців, і коли сам пішов служити, то знайшов цьому підтвердження. А була й інформація, яка для військових банальна, а для тебе – справжнє відкриття. Завжди є місце здивуванню. Для мене цей бойовий досвід – допомога відкрити свої грані.

Дуже багато з того, про що ти переймався раніше, насправді не є таким важливим, і не має вносити сум у твоє життя. Бо існують речі набагато гірші. Або навпаки, як мало людині потрібно для щастя. От ти прийняв імпровізований "душ", змив з себе "скафандр з пилу" – і це така радість. Правда, відбулася переоцінка речей.

Багато що змінюється. Можливо, завтра "Кіборги" будуть іншими. Але мені точно не соромно за те, якими вони є зараз.

– Якщо Україна не почне знімати фільми про цю війну, то Росія традиційно буде показувати свою версію подій і романтизувати увесь цей жах у кіно. Це теж такий собі фронт цієї війни. Чи зможемо протистояти на ньому?

– Дозволю собі дещо не погодитися з вами. Так, Росія може знімати, як завгодно і що завгодно. Але ми живемо в той час, коли перевірити інформацію можна кількома кліками, варто тільки зайти в інтернет. Це вже не Друга світова війна, де головними джерелами були радіо, друковані ЗМІ та кінотеатри. Саме в ті часи, ці види комунікації створювали міфи та легенди навколо війни.

Сьогодні, в сучасному світі, вистачає варіантів, як отримати різноманітну інформацію. І так, в Росії набагато більше можливостей для зйомок фільмів, якби це не було неприємно визнавати. Але це не причина сумувати, навпаки, нам треба знайти новий підхід, можливості, як побудувати нову систему координат, щоб робити творчість так, що це буде надихати наш народ жити гідно.

Усе це дається не просто так. Необхідна стратегія. 

У держави має бути розуміння, підтримка, напрацьовані інституції, які можуть створювати потужну співтворчость зі світом.

Зрозумійте, не людина створює контент, а контент – людину. Існує вираз: "Ми те, що ми їмо". У нашому випадку – "ми те, що ми читаємо/слухаємо/дивимося/з ким спілкуємося".

Мені важко зрозуміти, до якого тваринного становища потрібно було довести свій народ, щоб його чимала кількість вважала унітаз, який вже був у використанні, однією з найбільших нагород. Вони за цією нагородою приїжджають сюди і вбивають людей. А як їхні сини спілкуються з мамами… Що пропонують робити з українськими дівчатами їхні жінки, які залишаються в Росії… Що в їхніх головах? І це ж не з’являється на порожньому місці.

Це навмисно зроблений такий собі біологічний вид, яким легше керувати. Адже такі не будуть замислюватися і аналізувати, що відбувається. Вони будуть дивуватися дорогам у селах. І це їх не надихає, а доводить до сказу.

Тому я абсолютно переконаний, якщо культура буде одним з каменів, на якому будується держава, хоч би як це банально не звучало, але "русского мира" тут не буде. Це просто неможливо.

– У вас немає в планах далі знімати на тему про війну?

– Після кожного фільму на військову тематику я кажу: "Усе! Годі. Більше ніколи". І ось так вже 12 років. Я справді мрію зняти комедію, у мене сценарій вже 10 років лежить (сміється). А потім я подумав, можливо, в цьому і є свій задум? Якщо ти на своєму шляху зустрічаєш такі історії, таких героїчних людей, то ти не можеш пройти повз. Якщо так складаються обставини, у тебе є можливості, то не варто відмовляти. Просто зроби те, що ти вмієш максимально якісно. Недарма Всевишній тобі дає цю зустріч.

Уже зараз готуємося до нових зйомок. Це співпраця нашої знімальної групи, ЗСУ, канадського продюсера і представників канадського українства. Історія про родину, представники якої живуть майже по всій нашій країні, і коли починається повномасштабне вторгнення, воно, як і в реальності, серйозно впливає на життя цієї родини.

Це знову про війну, і знову я кажу: "Далі – комедія" (сміється).

– У 2022 році, після перемог ЗСУ, я вперше відчула впевненість, що тепер рідний Луганськ точно повернеться до України. Не було у вас таких відчуттів щодо Криму?

– Були. Абсолютно в цьому переконаний. І більше того, я знаю, що й у Криму через перемоги українських захисників віри у це повернення стало набагато більше.

– Коли український прапор знову замайорить у Криму. Що зробите найперше?

– Заберу всіх тих, кого люблю, і ми поїдемо на узбережжя на Батьківщину моєї мами. Я сяду собі на березі і дивитимусь, як мої діти купаються, рідні спілкуються і сміються, щось їдять, жваво обговорюють. А я просто дихаю і мені добре.