До Дня Незалежності України LIGA.Life започатковує рубрику "Про що мова" з молодим редактором та перекладачем — Олександром Стукалом. Усі мовні питання експерту можна поставити, надіславши їх на спеціальну скриньку [email protected]. Відповіді на найцікавіші питання публікуватимемо щовівторка.

 – Наскільки доцільно зараз створювати питомо українські відповідники давніх запозичень? Чи стануть інтерфейси дієвидлами, а комікси — мальописами?

Долучайтесь до нас на Facebook та беріть участь в дискусіях

Мова розвивається і збагачується, зокрема, завдяки творчості тих, хто нею розмовляє, і це стосується не лише нашої з вами мови, а всіх мов світу. Якщо для певної реалії існує усталене слово, це не значить, що: а) воно єдине і б) воно завжди буде тим самим. А ще це не значить, що воно подобатиметься абсолютно всім, хто його вживає. Що робити, якщо слово, з яким часто маєш справу, вам не до душі? В принципі, ніхто не заважає вигадати якесь нове. Зараз переважно нові слова вигадують, бо вважають, що в мові забагато непотрібних запозичень. Саме так з’являються мальописи, дієвидла, самознимки й застосунки. Одні з цих слів приживаються, інші лишаються локальними приколами, але ніхто нікому не заважає експериментувати й творити їх хоч щодня. Чи стане нове слово загальновживаним? На це впливає дуже багато чинників. Найголовніший з них, мабуть, масштаб охоплення аудиторії. Що більше людей часто чутиме й читатиме нове слово, то більше шансів, що воно приживеться, усталиться і швидко пройде шлях від вузьковідомого мему до орфографічного словника. Дешевий інтернет і популярність соцмереж дають кожному шанс стати активним словотворцем. Багато хто ним користується — і це зовсім не дивно. 

– Що ви думаєте про українську локалізацію жартів у дубляжі фільмів і серіалів? 

Багато перекладачів намагаються локалізувати свій переклад, адаптуючи жарти під місцевий культурний контекст. Усі, певно, пам’ятають вигук "Слава оболонським гаражам!" із "Тачок" (привіт від Олекси Негребецького) або обігрування Борщагівки чи української мови з "Футурами". Поціновувачі Нассіма Талеба можуть пригадати "могилянську бізнес-школу", яку ввів у книжку "Чорний лебідь" перекладач Микола Климчук. Навіщо це робиться та чи прийнятна така практика?

Один з важливих складників належного розуміння мистецького твору (скажімо, фільму чи серіалу) — збіг культурного тла автора й аудиторії. Перекладаючи книжки, дублюючи кіно, фахівці часто мусять робити вибір між нативізацією чи локалізацією: одні виступають за те, щоб іноземний та інокультурний текст у перекладі теж справляв враження тексту з іншої культури (і лишають усі жарти, меми чи культурні відсилки як є, часом додаючи примітки), інші ж намагаються якомога більше наблизити його до споживача (і роблять більш чи менш еквівалентні заміни). Обидва варіанти поширені, обидва мають свої плюси та мінуси. Скажімо, надміру локалізований іноземний продукт не лишає споживачеві можливості сприймати його саме як іноземний, чужокультурний і потенційно інтелектуально збагатливий (дехто любить догуглити невідоме й читати довгі пояснення). З другого боку, якщо все лишати як є, існує ризик втрати контексту й, як наслідок, несприйняття.