Що таке двоїна і чому ми досі кажемо "очима"

Любі читачі й ще любіші читачки, вітаю вас із новим випуском нашої мовнопорадної рубрики!

У минулому, сотому, випуску ми говорили про граматичну категорію роду й розбирались, якого роду назва Суми та чому слова суддя і листоноша мають різні закінчення в родовому відмінку множини.

Цього разу поговоримо про двоїну – цікаву, майже зниклу граматичну категорію, яка, втім, і досі трапляється в нашій мові в найнеочікуваніших місцях, куди мало хто дивиться.

Двоїна – забута граматична форма, яка ще жива

Словом, штука в тому, що колись давно мови-предки української (праіндоєвропейська, праслов’янська), як і багато інших прамов, мали не тільки однину (один син, одна донька, одне вікно) і множину (багато синів, багато доньок, багато вікон), а ще й двоїну – коли речей чи людей, про які йдеться, саме двоє, а не просто багато. У двоїні були свої закінчення, своє відмінювання та інші граматичні особливості, щоб можна було економити й не вживати слово "два" чи "дві", бо з цих закінчень і так було ясно, що два, а не три чи більше й не один.

Раніше двоїна існувала в давньогрецькій, у латині, в санскриті й ще багато де.

До наших днів у нормальному, повнокровному й системному стані двоїна зі слов’янських мов дожила у словенській, а також у верхньолужицькій і нижньолужицькій мовах, якими говорять лужицькі серби, давнє слов’янське населення окремих районів нинішньої Німеччини довкола міст Бауцен (серболужицькою – Будишин) і Котбус (серболужицькою – Хошебуз). У решті мов вона різною мірою занепала, лишивши по собі дивні закінчення, що нікуди не туляться й лише збивають із пантелику тих, хто вчить мову.

Українські сліди двоїни: неочевидні, але живі

Коли в українському інтернеті порушують тему двоїни, прикладів наводять дуже мало. В таких розмовах зазвичай фігурують слова руці й нозі (дві руці, дві нозі), хтось неодмінно згадує, як його бабуся колись казала – дві відрі, а хтось інший зазвичай з гумором додає примовку: "А мені? – Дві гівні!"

На цьому обговорення двоїни завершується.

Усім, хто хоче, щоб воно тривало, й ще не втратив здатності дивуватися буденним викопним артефактам у нашій звичній мові, пропоную роззирнутись і придивитись до неї уважніше. Бо двоїни насправді у нас багато, різної й скрізь. Самі зараз побачите.

Очима, плечима: -ма – це вона

Найочевидніший залишок двоїни. Взагалі якщо десь бачите в орудному відмінку множини (ким? чим?) закінчення -ма, перед вами двоїна. Очей і плечей у всіх нас по двоє, все логічно. Нелогічно те, що звідусіль, крім очей і плечей, двоїна зникла: ніхто й ніде не каже коліньма, ногама, рукама чи вухама. Зате правильно кажуть – двома. Ну так, і трьома, чотирма чи п’ятьма. Просто двоїнне закінчення перейшло на деякі інші цифри й числа, так буває.

А ще, звісно, кажуть дверима (бо двері складаються з двох половинок). Речима, до речі, теж останнім часом каже багато хто й багато де, але, на жаль, тут літературна мова поки дозволяє лише речами.

P.S. Так, "всіма" – це теж двоїна. І у фразі "всіма своїми очима" лише "своїми" – множина. Тому воно й вибивається іншим закінченням.

Сини, воли, пани – теж двоїна?

Так, це теж двоїна. Сини – це першопочатково два сини, а воли – це лише два воли. Множина у цих слів – синове і волове (тому колись би сказали: три синове мали чотири воли, й ці чотири волове паслись на паші). Нічого не нагадує? Так-так, панове теж з цього набору, а пани – це двоїна. Два пани, але три панове.

А що з очима й віччю?

Множина від око колись була очеса, але зникла безповоротно, лишилася тільки двоїна – очи. Це, либонь, логічно, бо рідко коли доводиться говорити про якусь хаотичну кількість очей. Від двоїни очі, за правилами, творився місцевий відмінок в очию – зараз його можна помітити в російському прислівнику воочию і в українському архаїчному словосполученні у віччу (потемніло у віччу), яке часом трапляється в текстах позаминулого століття.

Звідки взялося "двоюрідний"?

Ну та звісно ж – із двоїни. Числівники два і оба відмінювались у двоїні (логічно!): два, оба – двою, обою – двіма, обіма.

З двою походить двоюрідний (у троюрідний його б бути не мало, але йой най буде), а з обою – російське обоюдный.

Вуса, рукава та інші залишки минулого

Колись тверді іменники чоловічого роду у двоїні переважно мали закінчення -а: два брата, два стола. Нині воно літературне в російській, а у нас – діалектне (й через російську – небажане). З давніх двоїнних -а нам лишились хіба вуса (бо з двох частин) і рукава (бо їх двоє).

До речі, двісті – це дві сті, де сті – двоїна від сто. Галичани кажуть не дві сті, а дві ста – може, колись почнуть казати два ста й випрямлять це словосполучення повністю.

Учіть українську, говоріть нею – і дізнавайтесь нове!