Страшно, аж кров холоне. Як працюють прийоми з фільмів жаху — пояснюють психіатр і режисер

Традиційно на Гелловін інтерес до фільмів жахів зростає. Хтось хоче створити атмосферу і полоскотати нерви, хтось — відвернути увагу від щоденних турбот. Але як усе це працює і чому люди шукають, чим себе налякати?

LIGA.Life поставила ці питання кінорежисеру Любомиру Левицькому та лікарю-психіатру Олексію Крапивці й готова ділитися відповідями з вами. Пояснюємо, як працюють художні прийоми у горорах, у яких ситуаціях краще завершити кіносеанс і чи стали українські глядачі менш вразливими до екранних жахів із появою нових загроз у реальному житті. 

Чому ми дивимося фільми жахів 

"Існує багато причин, чому люди дивляться фільми жахів. Мені найбільше імпонує ідея, що завдяки горорам люди виплескують свої негативні почуття й емоції, проживають сценарії, де вони умовно головні герої цих фільмів — зі сторони добра чи зла. Це дозволяє зменшити кількість насилля у соціумі, бо замість того, щоб іти й ображати сусіда, людина дивиться горор", — розповідає лікар-психіатр і лікар-психотерапевт Олексій Крапивка. 

Він зазначає: у кожної людини є щось темне. Однак від вчинення насилля нас зупиняє закон і перспектива покарання за його порушення. Яскравим прикладом є Стенфордського тюремний експеримент, коли безкарність і безмежна влада розв’язували людям руки не лише для психологічного насилля, але й для фізичного. Перегляд горорів, на його думку, допомагає стримати цю "соціальну темряву". 

Окрім "екологічного" виплескування негативу, фільми жахів можуть бути способом абстрагуватися від реальних проблем, зазначає Олексій Крапивка: 

"Історія з горорами чимось подібна до комедій. Дехто обирає такі фільми, щоб зануритися в інший світ і відвернути увагу від реальних проблем. Наприклад, людина хоче подивитися "Воно", де є клоун Пеннівайз. Перегляд фільму відвертатиме від страхів, які оточують її щодня. Чи це терапія? Так, наш мозок намагається врятуватися всіма можливими методами. Горори — це теж спосіб втекти від реальності". 

Як горори використовують наші страхи

Мета фільму жахів — викликати у глядачів почуття тривоги або страху. Для цього автори часто (але не завжди) використовують людські фобії: темряву, замкнуті приміщення, павуків, змій тощо.  

Що таке фобія? Це сильна реакція тривоги й дискомфорту на подразник, яку ми не можемо пояснити. Вона може бути: 

• генетично обумовленою — страх висоти, темряви, замкнутих приміщень, павуків, змій, крові тощо;
• психотравмувальною (набутою) — страх собак, повітряних тривог, керування автомобілем тощо. 

Коли у горорах апелюють до певної фобії, ефект фільму на людину, яка має цей страх, посилюється. До прикладу, глядачу може бути погано, поки на екрані показують той чи інший тригер. У таких випадках, зазначає Олексій Крапивка, перед переглядом фільму важливо прочитати опис, критично оцінити сюжет, уявити його і подумати, чи зможете ви таке дивитися. А під час самого кіносеансу не бійтеся покинути зал, якщо відчуваєте дискомфорт:

"Кіно, так само як і квест-кімната чи американські гірки, — це спосіб відчути адреналін у безпечній ситуації. Але ми говоримо про те, що людина не почуває себе погано. Якщо ж ви відчуваєте якісь тілесні симптоми чи ваша тривожність настільки сильна, що заважає сконцентруватися, якщо у вас збивається дихання і починає сильно крутити живіт — це вже не нормальна реакція. У таких випадках варто покинути кінозал, заспокоїтися і задуматися про лікування", — пояснює лікар-психотерапевт. 

Як працюють прийоми із фільмів жахів

Горори не завжди використовують фобії, але у кожному фільмі можна побачити застосування художніх прийомів, які викликають у глядача тривогу чи страх. Наприклад, скример. Він передбачає використання елементу несподіванки, коли у кадрі раптово виникає якийсь об’єкт або чутно різкий звук. Такий прийом можна зустріти у фільмах "Щелепи", "Астрал" і "Затягни мене до пекла". 

Ще один кінематографічний прийом — саспенс, коли поєднання особливостей знімання, музики та гри акторів створює відчуття напруження і невизначеності. За словами українського сценариста, продюсера й режисера фільмів "Штольня" і "Тіні незабутих предків" Любомира Левицького, цей прийом нагнітання — один із найпоширеніших у трилерах і горорах: 

"Уявімо двох людей, які розмовляють у кафе. Наприклад, кредитор і людина, яка заборгувала гроші. Вони спілкуються і ми бачимо, як кредитор нагнітає ситуацію, кричить на іншу людину, погрожує їй. Друга людина лякається, світ навколо неї стискається. Камера наближається до кредитора і немов збільшує його. Це одна частина сцени. А друга — коли ми спускаємося камерою під стіл і бачимо, як боржник дістає із кишені чи з-за пояса пістолет, зводить курок і направляє його у бік кредитора. Далі камера знову перемикається на їхні обличчя і ця сцена працює вже зовсім по-іншому".

Саспенс або ефект зведеного курка є одним із найдешевших способів роботи з аудиторією, зазначає режисер. Він пояснює: цей прийом успішний, бо людина найбільше боїться того, чого не знає: 

Серед фільмів, у яких застосовано цей прийом — "Воно", "Тихе місце", "Психо" й інші. 

До технік та інструментів, які застосовують у фільмах жахів, також можна віднести: 

• боді-горор — зображення неприродних рухів тіла, анатомічно неправильного розташування кінцівок, мутації, каліцтва, інтенсивного кровопролиття, гниття тощо;
• негативний простір — використання другого плану, на який глядач начебто не повинен звертати увагу, для підбурювання уяви;
• ритм-редагування — уповільнення або пришвидшення середньої тривалості кадру (зазвичай 4-6 секунд), аби заспокоїти або, навпаки, посилити напругу у глядача;
• голландський кут — особливості знімання, коли камера направлена на героя знизу догори, а горизонт завалений на бік. Це дозволяє відобразити душевні переживання чи напруження персонажа;
• червоне освітлення — знімання сцени, персонажа або об’єкта у червоному світлі, що немов повідомляє про небезпеку, насильство, лють і, як результат, наводить страх на глядача;
• тісне кадрування — коли навколо об’єкта у кадрі залишають мало місця. Це створює у глядача відчуття стиснення і дискомфорту;
• нелінійні звуки — застосування різких змін висоти звуку, що викликає відчуття жаху і небезпеки. 

Часом у фільмах жахів головними антагоністами є людиноподібні предмети чи істоти: клоун Пеннівайз із "Воно", Анабель і лялька Чакі з однойменних фільмів. Лікар-психіатр і психотерапевт Олексій Крапивка пояснює це так: 

"Це безпосередньо пов’язано з ефектом "зловісної долини", коли максимально людиноподібні істоти, які не є людьми, викликають у нас жах і відразу. Йдеться про деформацію на межі норми й ненорми, коли глядач відчуває когнітивний дисонанс: наче дивиться на людину, а наче й ні". 

Чого ми боїмося під час війни

"Жанр горору виник і почав активно розвивався у США. Чому? Тому що люди, які жили у спокійному середовищі, без війни чи якогось жаху, потребували переживати ці емоції, хотіли відчути адреналін", — пояснює режисер Любомир Левицький. 

Однак що відбувається із цим прагненням, коли середовище навколо стає не таким безпечним? Наприклад, коли у країні триває війна і загроза загинути або втратити рідних — реальна. 

Лікар-психіатр і психотерапевт Олексій Крапивка розповідає: під час повномасштабної війни у людей з’явилися нові фобії. Серед таких страхів — повітряна тривога, яка змушує замислитися про те, що може відбутися, і страх власної смерті або втрати близьких. 

"Якщо раніше сирена для всіх, хто дивився або грав у Silent Hill означала прихід темряви, то зараз це те, що оточує нас кожен день. Тепер це нова фобія, більш пов’язана із ПТСР. Думаю, на цьому в майбутньому будуть грати режисери. Можливо, не зараз, бо поки це травматично і небезпечно. Але в перспективі після війни це може бути одним зі способів полякати людей", — пояснює він. 

Поява нових фобій, додає експерт, не означає, що ми позбуваємося старих страхів і тепер не вразливі до певних прийомів у горорах. Усе залежить від якості фільму та рівня травматизації кожної людини.

З іншого боку перегляд фільму жахів, близького за темою до реальності глядача, може нашкодити. Як зазначає експерт, комусь може бути ментально боляче занурюватися у фільми про війну, нехай навіть висвітлену через призму жахів. Усе це потрібно враховувати: глядачам — під час вибору горору, а режисерам — під час створення нових фільмів. 

"Під час повномасштабної війни я зняв свій перший документальний фільм Follow Me, а зараз працюють над стрічкою "Ми були рекрутами" для Третьої окремої штурмової бригади. Я вважаю, що нині потрібно працювати максимально з документальним матеріалом, аби зафіксувати цю війну і героїв. Так, я використовую саспенс у своїх роботах, але не фокусуюся на цьому. Мій фокус як режисера більше на мотивації й героях, ніж на трагедії", — розповідає Любомир Левицький.