"Стріляє, а я везу молоко”. Як фермер із Прилук годував людей і доглядав корів під час боїв

"Зараз проїжджаю місцини, де точились останні бої, коли окупанти відступали від Чернігівської області. Між Прилуками та Ніжином стояли великі угруповання. Тут палили цілі ворожі колони", – каже під час інтерв’ю LIGA.Life Михайло Травецький, фермер, ветеринар та герой проєкту "100 вчинків відповідальних громадян" Центру демократії та верховенства права. 

Під час пригадування подій березня-квітня 2022 року, його голос різко змінюється. Мова стає голоснішою, швидшою та більш емоційною. Каже, що не може розповідати спокійно про те, що бачив та чув. З 24 лютого 2022 року він живе на власній "Велесовій фермі", розташованій в яру селища Красляни, що неподалік Прилук. 

Попри бойові дії, Михайло возив молочні продукти на блокпости, в Прилуки та сусідні села, доглядав худобу, а після відступу російських військ з області – продовжив активно розвивати ферму, молочний та ветеринарний бізнес. 

В інтерв’ю для LIGA.Life він розповів про життя на фермі під час великої війни, пошук харчів для худоби після підриву ближніх мостів та розведення унікальних порід українських корів, яких залишилось менш ніж 1000 на всій території країни.

Від топових посад в агрохолдингах до власної ферми

Михайло Травецький – ветеринар у п’ятому поколінні. За його плечима 5 років навчання та роботи на фермах Великої Британії, керівні посади у секторі тваринництва агрохолдингів Kernel та Astarta-Kyiv, навчання в Нідерландах зі створення молочного кластера та Києво-Могилянській бізнес-школі. Він знає, як управляти поголів’ям у 15 000 та 30 000 корів. 

"Я – сільський хлопець. Працюючи та розвиваючи тваринництво в компаніях, мені боляче було дивитися, як українське село поступово гине. Виникло питання до себе: "Чи дійсно займаюсь справою, якій хочу присвятити своє життя?" – пригадує Михайло.

Це стало поштовхом звільнитись із Kernel, а потім і з Astarta-Kyiv. Зізнається, що в останній компанії мав різні погляди з керівництвом щодо відродження села та тваринництва в приватному секторі. Тож врешті-решт пішов у вільне плавання, заснувавши "Проєкт Травецький".

"Займався консалтингом невеликих підприємств із тваринництва. Також у Прилуках працювали наші ветеринарні аптеки та лікарня. До COVID-19 була команда, розвивали активно Youtube-канал та навчальні курси "Школа тваринника". Однак після початку пандемії виникли труднощі", – розповідає Михайло.

Неподалік Прилук родина Травецьких мала дачу. Поруч була маленька ферма, де жили 5 хворих корів. Час від часу Михайло допомагав господарям, але у 2020 році вирішив взагалі її викупити. 

"Ферма потребувала великих інвестицій. Але з останньої компанії виходив без бонусів та виплат. Тож фінансово було досить непросто, вклав все, що мав. Ніби випав із літака без парашута. Оскільки в мене троє дітей, то потрібно було активно розвивати бізнес, щоб вижити", – розповідає фермер. 

Тож під час пандемії, коли всі сиділи на локдауні, Михайло займався лікуванням, годуванням та розведенням худоби. Згодом шукав шляхи для розвитку бізнесу на основі ферми. Однак місця було замало – лише для 12 корів. Ферма потребувала реставрації, розширення, а відтак – інвестицій.

За вторговані кошти закупив поголів’я худоби, техніку для заготівлі сіна та зробив реконструкцію ферми, щоб вмістити 50 голів. Цієї амбітної цифри планує досягти у 2023 році.

"Моя худоба – вимирущі українські породи. Наприклад, в Україні залишилось лише 700 голів сірих українських корів. На початку 1920-х їх було близько 2 млн. Нині половина представниць цієї породи в окупованій Асканії Новій, 4 з них встиг вивезти звідти якраз перед війною. Що з рештою зараз – складно уявити".

Нині окрім 4 представниць сірих українських корів, на "Велесовій фермі" – 1 бик-плідник, 3 телиці та 1 бичок. Тобто Михайло займається відродженням унікального поголів’я. Серед інших рідких порід: українська білоголова з Хмельниччини (залишилось близько 300 представниць), лебединські корови із Сумщини (близько 600-700), червона степова тощо.

"У всіх цих тварин непроста доля. Фактично більшість забирав за крок до м’ясокомбінатів. Тому що ферми оптимізувались, закривались, а худобу – вибраковували. Останніх телят викупив у господарстві. На їхньому дворі розірвалась міна. Сарай засипало. Їх витягли з-під завалів", – додає Михайло.

До 24 лютого ферма мала поголів’я у 17 корів, 1 бика-плідника та 12 телят. За худобою допомагали доглядати 3 працівників. Михайло також займався розвитком власного Youtube-каналу про догляд за худобою, онлайн-магазину ветеринарних препаратів та продуктів для молочного скотарства, а також – продажем молока власної ферми.

Однак повномасштабне вторгнення перервало продуктивний процес.

Годувати людей, доглядати тварин і вижити

В ніч з 23 на 24 лютого Михайло ночував на фермі, тому що залишив машину на СТО неподалік. Прокинувся від дзвінка дружини: "Почалась війна. Бомблять всюди. Це вторгнення". Згодом сам почув відлуння вибухів.

"Була розгубленість. Що робити? Куди везти родину? Знайшов у селі людину, яка відвезла мене на СТО. Там швидко зібрали мою машину. Одразу поїхав до родини в Прилуки. Залишатися в місті було небезпечно, тому що неподалік є потенційна ціль – аеродром. Тож ми поїхали на ферму", – пригадує Михайло.

Наступного дня чоловік пішов у військкомат. Під час оформлення запитав: "В мене є невеличка ферма в Краслянах – 30 поголів’я худоби. Я піду воювати, але що мені робити з ними?". 

Військком сказав продовжити працювати та годувати людей, які живуть у Прилуках та Ладані.

Михайло погодився, але все ж пішов у ТрО. Стояв на блокпостах біля Сумської траси. У вільний час розвозив молоко та яйця бомбосховищами Прилук. Також продукти купували біженці з Києва, Чернігова та Сум, які жили в закинутих хатах Краслян. Родинні запаси м’яса також роздавав місцевим.

"Ціни не було. Хто не мав грошей, брав просто так. Хто міг купити, давав хоч щось, щоб я міг купити зерно та сіно. А потім і з цим стало тяжко".

Через швидку окупацію Чернігівської та Сумської областей мости в околиці підірвали. Їжі для худоби майже не залишалось. Михайло пригадує, що поголів’я просто ревло від голоду. Довелось шукати нові джерела отримання кормів. Селяни йшли назустріч, продавали своє заготовлене сіно. Також волонтерські організації допомагали.

З кожним днем ситуація напружувалась. На початку березня родина Михайла евакуювалась за кордон. У яру села залишився лише фермер та працівники.

"Кожне вивезення молока – дорога життя. Виїжджаю із села, проїжджаю блокпости, виють сирени, всі у бомбосховищах. Стріляє, гримить, а я везу молоко".

В один із таких виїздів Михайло потрапив в епіцентр бойових дій. Дуло ворожої техніки націлилось на машину. Однак так і не влучило в ціль.

Тварини також відчували напруження. Через відлуння обстрілів, яке ширилось у яру, продуктивність худоби зменшилась. Навколо стояла мертва тиша, пригадує Михайло. Зазвичай ферма сповнена життям, але в той момент все ніби завмирало.

"Так ми прожили трішки більше, ніж місяць. Повз село йшли колони техніки. Поблизу точились запеклі бої. Російських військових ловили на болотах. Куди вони бігли? Незрозуміло. Березень був настільки напруженим, що постійно носив із собою мисливську зброю. Заходив у хату вночі після всіх робіт і не міг зрозуміти – що нас чекає далі", – пригадує фермер.

Війна як поштовх до розвитку 

На початку квітня 2022 року російські військові відступили з Чернігівщини. Ферма вистояла, не зазнавши втрат. Інші бізнеси – ветеринарні аптеки та лікарня, якими опікувалась дружина Михайла, – також залишились цілими.

Фермер розповідає, що всім робітникам виплачували зарплати. Однак фінансові витрати бізнесу коментує коротко:

Нині ферма, аптеки та лікарня працюють у звичному режимі та штаті. Михайло зізнається, що у складний час не він рятував ферму, а вона його.

"Підходиш до корівки, гладиш її за вушко, роги. Вона починає з тобою гратися. Тварина лікує, забирає негативну енергію. Заради них я постійно працював, щоб були здоровими та ситими. Тому що розумів: якщо виживуть вони, то виживу і я. Вони мене надихали", – зізнається фермер.

Також під час війни змінився ринок збуту та асортимент молочної продукції. Якщо до 24 лютого розвозив молоко замовникам, то нині виїжджає на ринок і продає товар там. Також вирішив готувати сири. В деяких ресторанах Києва вже подають моцарелу з "Велесової ферми". Зараз відпрацьовує механізми приготування твердих сирів – гауди та чеддеру. 

У планах є й глобальніша мета – перетворити ферму на український етнохутір. Адже каже, що це своєрідне місце сили, де відчувається енергія та важливість природи.

"Тут я знайшов спокій попри те, що коїлось навколо, і дякував за кожний прожитий день", – підсумовує Михайло.