Українські художники, яких вкрала Росія: як Україні повернути свою культурну спадщину

Після звільнення Херсона від російських окупантів у обласному художньому музеї імені Олексія Шовкуненка недорахувалися 10 000 експонатів. З них Національному агентству України з питань запобігання корупції вдалося встановити 109 об’єктів, які викрали росіяни, і ще 68, які, ймовірно, були привласнені представниками РФ. Їх можна знайти у базі даних "Війна і мистецтво". 

Серед поцуплених музейних експонатів — роботи Миколи Пимоненка, Йосипа Бокшая, Марії Примаченко, Івана Айвазовського, Зінаїди Серебрякової та інших художників. Тривалий час країна-терорист їх не лише обкрадала, а й привласнювала. Наприклад, ще донедавна Іллю Рєпіна та Івана Айвазовського в музеї мистецтв Метрополітен у Нью-Йорку (і не лише там) вказували як російських митців. 

LIGA.Life уже ділилася історією українки Оксани Семенік, яка "повертає" всесвітньо відомих митців Україні. Цього разу ми вирішили заглибитися в тему і розповісти, як Росія привласнювала собі художників та художниць з України. А ще — запитали в історика мистецтва Іллі Левченка, як слід визначати приналежність митців, аби не повторювати імперську методику. 

Як і яких художників привласнювала Росія 

Якщо проаналізувати, до чого апелює країна-терорист, називаючи того чи іншого митця з України російським, то можна виокремити два основні підходи: 

• Географічна приналежність, коли художники народилися або жили на території Російської імперії чи СРСР;
• Культурний внесок, коли художники якийсь час жили й творили на території Російської імперії чи СРСР і мали зв’язки з тамтешніми митцями. 

Наприклад, живописець Микола Пимоненко народився 1862 року в Києві, тут він вчився та викладав. У своїх найбільш відомих картинах митець зображав життя українців у містах і селах, у свята і будні — тож не дивно, що Ілля Рєпін після смерті художника в одному зі своїх листів назвав його "справжнім українцем". Утім, народження у тогочасній Російській імперії та два роки навчання у Петербурзькій академії мистецтв стали достатніми аргументами для Росії називати Пимоненка своїм.

Подібна доля спіткала художника-авангардиста Казимира Малевича, який також народився в Києві. Він вчився у Пимоненка, називав себе українцем, але 1904 року переїхав до Москви, де прожив і пропрацював до 1927-го. Після повернення Малевич викладав у Київському художньому інституті, втім політичні репресії проти інтелігенції змусили його переїхати до Ленінграда. У 1930 році спецслужба при Раді народних комісарів СРСР звинуватила художника у шпигунстві. Кілька місяців митець перебував у в’язниці, а 1935-го через важку хворобу помер. 

Далі — Олександра Екстер, Олександр Архипенко і Давид Бурлюк. Усі вони, окрім Екстер, народилися в Україні. Художниця ж у дитинстві переїхала з сім’єю з Польщі до Києва. Митці жили, навчалися і працювали в Україні, але згодом виїхали за кордон. Їхні долі перетиналися у Франції та США, де вони провели решту життя. Але у багатьох світових музеях їх вважають російськими митцями. Таке привласнення РФ аргументує життям художників у Росії: Екстер і Архипенко провели у Москві по два роки, Давид Бурлюк — три роки у Москві й два в Казані. 

Архип Куїнджі, Іван Айвазовський та Ілля Рєпін — ще три художники, яких тривалий час Росія називала і досі називає своїми. Вони народилися на території сучасної України: у Маріуполі, Феодосії та Чугуєві відповідно; свого часу навчалися та працювали у Петербурзькій академії мистецтв, що і стало приводом для привласнення постатей РФ. Водночас Ілля Рєпін походив із козацького роду, писав і говорив українською, у творчості звертався до української тематики. Роботи Архипа Куїнджі також просякнуті українськістю: від "Чумацького шляху в Маріуполі" до "Вечора в Україні", а Айвазовський узагалі мав вірменське походження, усе життя прожив і помер у Криму. 

Доля привласнення Росією спіткала також Марію Синякову, Олександра Мурашка, Володимира Татліна, Володимира Боровиковського, Вагрича Бахчаняна та багатьох інших художників, які народилися в часи Російської імперії або Радянського Союзу. 

"Ми знаємо, що в Російській імперії та більшою мірою в Радянському Союзі були постійні мігрування, спричинені робочими зобов’язаннями або примусовими переселеннями. Такі переселення — примусові чи добровільні – мали на меті якраз уніфікацію, зросійщення або зрадянщення, які характеризують імперську політику. Тому йдеться майже про всіх художників, які народилися, жили або працювали в Україні в цей період", — пояснює історик мистецтва Ілля Левченко і додає: "Приміром, два роки тому я читав, що пишуть на аукціонах про Закарпатську школу живопису, і з великим подивом для себе відкрив, що Йосип Бокшай та Альберт Ерделі — російські художники, що абсолютно немислимо". 

Як повернути митців і не повторити помилок імперії

За словами експерта, великі світові музеї — це насамперед модерні колоніальні інституції, що і сьогодні не позбулися своєї "темної" тіні. До їхніх колекцій належать твори мистецтва, як правило, вивезені з підкорених метрополіями регіонів. Фактично йдеться про те, що вся історія мистецтва будується навколо експонатів, привласнених у поневолених народів і показаних у тому контексті, в якому цього хотіла імперія. 

"У метрополії були виняткові права на визначення творів мистецтва. Тут навіть не про привласнення йшла мова, а про побудову того чи іншого наративу, вигідного центру імперії. А оскільки Стара Європа вбачала у Російській імперії дуже часто династично близького і рідного союзника, то нічого не викликало сумнівів", — зазначає Ілля. 

Сьогодні й досі країнам з імперським минулим складно зрозуміти українське прагнення до переприсвоєння та націоналізації митців. Проблема полягає, зокрема, і в нерозумінні контексту українсько-російських відносин, і в недостатній кількості українських досліджень, пояснює він: 

"Наша мета може полягати не лише в переприсвоєнні тих чи інших художників, а в їхньому перевідкритті, перепрочитанні біографій і популяризації цього. Не в перетягуванні символічного капіталу, вже сформованого навколо митців, а в напрацюванні нового через якісні дослідження і виставки в Україні та за її межами".

Водночас варто пам’ятати, що кожна людина є носієм великої кількості ідентичностей, які вона може проявляти чи змінювати впродовж життя. Митці XX століття могли застати Російську імперію, УНР, Радянський Союз і незалежну Україну. Усю цю заплутану біографію складно помістити в один рядок із підписом автора, тому, на думку історика мистецтва, з академічного погляду більш доцільним буде вказувати не етнічну приналежність митця, а місце його/її народження. Приміром: "... народився в Києві, колись Російська імперія, сьогодні — Україна". 

"Коли ми говоримо про другу половину XX ст., то митець не міг бути поза офіційним статусом, щоб залишатися художником. Але водночас він міг бути дисидентом. Подвійна ідентичність, чи не так? Водночас у другій половині XIX ст. і першій половині XX ст. люди абсолютно чесно змінювали свої позиції впродовж цих подій — і це нормально", — зазначає Ілля. 

Він вважає за необхідне не зупинятися на переприсвоєнні митців та переписуванні табличок під їхніми творами. Натомість, вважає експерт, важливо проводити складні дослідження про всі ці заплутаності біографії, історію та історію мистецтва зокрема — і популяризувати їх: 

Такий підхід може сформувати загрозливе уявлення про "Україну і світ", а не "Україну у світі". Тож, на думку Левченка, необхідно говорити не лише про  деколонізацію, а й про відмову від колоніального мислення, світовідчуття, мови й тілесних проявів. Для цього необхідно підтримувати дослідників і забезпечити їм умови для роботи:

"В Україні хороших дослідників чи дослідниць — одиниці. І вони просто дуже виснажені за ці два роки боротьби на всіх ділянках. Це люди, які дуже часто відкинули теми своєї фахової зацікавленості й були змушені писати про українське мистецтво, хоч вони з цим не працювали та, можливо, навіть не планували працювати. Крім цього, залишається відкрита ділянка роботи, повʼязана з інтеграцією українського мистецтва у світовий контекст та діалогом із колегами. Для цього варто досліджувати та обговорювати теми та проблеми, актуальність і прикладне значення яких багатьом може бути незрозумілим".