Знищити чи врятувати. Що робити з радянською мозаїкою в українських містах

Закон про декомунізацію ухвалили вісім років тому, однак у різних містах України все ще виникають скандали через пошкодження або руйнування радянської мозаїки. LIGA.Life писала про нещодавні випадки у Києві, Львові та Кам’янці-Подільському. 

На думку мистецтвознавців, тема збереження радянської спадщини досі викликає дискусію передусім тому, що суспільство не переосмислило її до кінця. Що заважає цьому процесу, чи варто зберігати мистецтво, яке слугувало інструментом пропаганди, та як це робити? LIGA.Life запитала про це у мистецтвознавиці Євгенії Моляр і дослідника мистецтва, художника Антона Проненка. 

Декомунізація

Євгенія Моляр займається збереженням творів монументально-декоративного мистецтва другої половини XX століття вже понад дев’ять років. Каже: з ухваленням закону про декомунізацію у 2015-му дослідження радянської мозаїки в академічному полі переросло у безпосередній захист. На думку Євгенії, саме закон знову політизував мистецькі об’єкти періоду СРСР і повернув їм ідеологічне забарвлення. 

"З одного боку, закон не поширюється на твори мистецтва, а з іншого — у нас немає чіткого визначення таких творів. Це призвело до непорозумінь і часто дуже прикрих втрат. (...) Але якщо у 2015-2016 роках на ці руйнування практично ніхто не зважав, то сьогодні новини про пошкодження радянських мозаїк привертають більше уваги", — пояснює мистецтвознавиця. 

Серед великих втрат вона називає скульптуру "Дніпровські хвилі" Ернеста Коткова (знесли у 2019 році) та мозаїку "Ленін і наука" Сергія Світлорусова, виконану на будівлі Фізико-технічного інституту низьких температур у Харкові (зацементували у 2016-му). З останніх — композиції "Дерево життя" і "Боривітер" Алли Горської, які російські війська знищили під час обстрілів Маріуполя. 

Переоцінка

"Вся тема культурної спадщини другої половини XX століття опрацьовується у нас здебільшого низовими ініціативами. Державні інституції, Мінкульт, управління культури в регіонах намагаються не мати справу з радянською спадщиною, бо це досить непопулярна тема для чиновників і можновладців", — додає Євгенія. 

Однак художник і дослідник мистецтва Антон Проненко вважає увагу до збереження мистецьких творів періоду СРСР перебільшеною, а часом навіть підіграванням радянській і російській пропаганді. 

"Якщо подивитися, як розвивалося інфополе щодо охорони мистецьких пам’яток, то раптовий сплеск інтересу до радянських мозаїк відбувся у 2014-2015 роках. Спершу — в Росії, потім — в Україні, Німеччині тощо. Створення рухів з відновлення мозаїки і видань про радянський модернізм — усе це ми бачимо в Росії, тільки трохи раніше і в більшому об’ємі", — пояснює він. 

Художник стверджує, що на тлі руйнування садиби Барбана кінця XIX століття у Києві, захист радянських творів мистецтва виглядає невиправданим, а пропозиції відновити пошкоджені мозаїки — щонайменше дивними. Основна проблема, на його думку, полягає у відсутності власної візії: 

"Коли ви в Україні хочете захищати мозаїки, то вам потрібно напрацювати інструментарій, цінності та бачення з нуля: як це подати, як назвати. Бо буквально у сусідній країні є ціла індустрія з випрацюваною ідеологією сучасних росіян чи неорадянських людей, які роблять селфі на тлі бетонних панельок". 

Антон Проненко радить розділити та десакралізувати твори радянського періоду на території України. Насамперед — критично оцінити кожну роботу. Для цього він пропонує такий розподіл: 

• роботи, створені на українських ресурсах, які ні за формою, ні за змістом не приналежні до українського мистецтва;
• мистецтво іншої країни, яке звертається до українських мотивів і ресурсів, але культурно є гіперколоніальним;
• роботи, які, попри цензурні та матеріальні обмеження, є частиною українського мистецького пошуку і ведуть діалог з українською традицією;
• роботи художників, байдужих до українського мистецтва, які русифікувалися через свою нейтральність чи аморфність;
• мистецтво українське за естетичними пошуками, культурною тяглістю та україноцентричністю, але яке має сильну подібність до російського через схожі реалії та модні тенденції;
• роботи, які можуть належати до всіх вищезгаданих типiв, але вирізняються низькими художніми якостями. 

Створення єдиної бази

Аби визначити цінність тієї чи іншої радянської мозаїки, зауважує Євгенія Моляр, необхідно бачити цілісну картину. Для цього потрібен повний перелік усіх мозаїк з атрибуцією: хто, коли та з яких матеріалів їх створював. 

"Я свідома того, що серед мозаїк є як шедеври, так і халтура. Але для того щоб це визначити, треба з цим явищем працювати. Зараз, на жаль, нам доводиться переключатися від одного об’єкту до іншого й або намагатися зберегти його, або вже скаржитися на те, що він зруйнований", — пояснює вона. 

Робота над створенням єдиної бази об’єктів монументально-декоративного мистецтва й архітектури радянського періоду вже триває, зазначає Євгенія. Над цим проєктом вона працює спільно з дослідником історії архітектури Семеном Широчиним, фотографом Євгеном Нікіфоровим і в партнерстві з ГО "Музей сучасного мистецтва".

"У 2022 році Інститут історії мистецтва Макса Планка в Римі запропонував нам свою базу даних, розроблену спеціально для мистецьких колекцій і документації архітектурних об’єктів. Вони надали безкоштовний доступ до цієї бази, щоб ми могли розмістити архіви, які планували зібрати в наших колег у регіонах. Зараз, на жаль, немає достатнього ресурсу, щоб усе це швидко опрацювати та уніфікувати, але робота триває", — розповідає мистецтвознавиця. 

Складний вибір

Поки визначити цінність кожної окремої мозаїки важко, суспільство закликають не чіпати роботи. Однак це не працює, зауважує Антон Проненко: 

"Люди вважають, що треба принаймні зупинити руйнацію. Мовляв, перестаньмо ламати і подумаємо, що з цим робити. Але, як ми бачимо, історія вирішує за нас. Хто не хоче думати, за того приходить і вирішує інший".

Сам художник хоче, аби в українських містах, особливо старовинних, було якомога менше радянських об’єктів. Однак закликає не залишати безкарними тих, хто цю спадщину нищить всупереч закону, адже передусім йдеться про державне майно.

Ті об’єкти, що залишилися, Антон радить розглядати з урахуванням двох критеріїв: 

• ідеологічної доречності;
• мистецької цінності. 

"Треба залучати освічених людей і професійно оцінювати кожен окремий твір мистецтва. Наприклад, пам’ятник Щорсу в Києві — це робота одного з найкращих українських скульпторів XX століття Михайла Лисенка. Але очевидно, що йому не місце у публічному просторі", — пояснює він. 

Далі — мистецька цінність. За словами Антона Проненка, радянське монументально-декоративне мистецтво спеціально створювалося руками талановитих митців, аби ні в кого не піднялася рука його руйнувати. Однак ці роботи ставили в один ряд зі значно більшою кількістю творів меншої якості. 

"Ти відкриваєш книгу про українське мистецтво модернізму і бачиш там бойчукістів, Василя та Федора Кричевських, Аллу Горську. А потім гортаєш — і все це наче витісняється. На сторінках престижних іноземних видань у статтях про мистецтво соціалізму красиві академічні скульптури на станції метро "Дніпро", які вимагали неймовірної майстерності та знання людського тіла, ставлять в один ряд із фото якогось панельного будинку в Росії з зображенням Спаської вежі. Ці два твори з різною географією та мистецькою цінністю йдуть одним пакетом і занурюються в один контекст", — зазначає художник. 

Після оцінки мистецьких творів Антон пропонує вирішувати подальшу долю об’єкта: збити, демонтувати чи залишити. Однак це несправедливо щодо майбутніх поколінь, зазначає Євгенія Моляр: 

"Чому ми маємо відмовляти нашим нащадкам у праві робити власні висновки і бачити, яким було мистецтво тоталітарної епохи, якими методами та інструментами створювалася монументальна пропаганда, як радянська система "ламала" художників, але попри це в Україні з’явився унікальний феномен українського радянського монументального мистецтва? Це важливо розуміти й пам’ятати. Ми не можемо брати на себе відповідальність позбавити цієї пам’яті нащадків".

З іншого боку, додає вона, говорити про демонтаж і перенесення мозаїки до музею теж складно. Так, існують кесонні мозаїки, які спершу набирали на художніх комбінатах на плити, а потім із них на стіні вже складали зображення. Учасникам ініціативи Chernihiv Monumentalism вдалося демонтувати декілька таких мозаїк і передати їх у музей. 

Але є мозаїки, які створювали шляхом прямого набору, коли художники безпосередньо на стіні викладали зображення маленькими частинками плитки або смальти. Досвіду і технологій демонтажу та перенесення таких мозаїк в Україні немає. 

Контекст і небезпечна риторика

Складається враження, що єдиний наразі прийнятний варіант — залишити мозаїку як є. Але не просто залишити, а відрефлексувати та переосмислити. На цьому наголошують обидва експерти. 

"Тут дуже важлива контекстуалізація — це інструмент, який дозволяє відділити твір мистецтва від його ролі у радянській пропаганді. Усе банально — потрібно давати людям додаткову інформацію: що це за мозаїка, хто її створив, коли, чому там є ті чи інші символи", — пояснює Євгенія Моляр. 

Як приклад вона наводить серію смальтових мозаїк на дев’ятиповерхових панельних будинках на Берестейському проспекті у Києві. Над ними працювали Валерій Ламах, Ернест Котков, Іван Литовченко та Володимир Прядка. 

"В одній із мозаїк є зображення серпа і молота. Ми в ініціативі De Ne De детально розкрили цю тему, пояснили, що там була цитата із твору Георгія Нарбута, який, зі свого боку, зацитував один із давніх малюнків Федорова. Тобто ми показували, звідки які образи й ідеї взялися, як вони трансформувалися під впливом ідеології", — розповідає мистецтвознавиця. 

Нейтральне подання інформації без критичної оцінки та згадки, в яких умовах працювали художники, лише шкодить збереженню мозаїки, зазначає Євгенія. Йдеться про спільноти у соцмережах, які використовують небезпечну риторику: пишуть про радянську культуру, ностальгують за СРСР і заперечують пропагандистську мету, з якою створювали більшість тогочасних творів мистецтва. 

"Є спільноти, де стверджують, що художники й архітектори не були ідеологічно заангажовані, та заперечують радянськість. Така риторика є тригером для багатьох. З іншого боку, вона часто приманює російських послідовників або тих, хто ностальгує за "світлим совком". Це дуже сильно збиває фокус уваги й розмиває критичну лінзу, яку ми намагаємося налаштувати до радянського мистецтва", — зазначає Євгенія Моляр. 

Вона радить розповідати про радянське монументально-декоративне мистецтво через призму особливостей і відмінностей регіональних шкіл. Підкреслюючи українськість цієї спадщини, вважає мистецтвознавиця, ми протидіємо сучасній пропаганді РФ, яка намагається присвоїти все собі:

"Насправді, це і наша спадщина, хоч би якою складною, колоніальною і тоталітарною вона була. І якщо цю радянську спадщину деконструювати на узбецьку, українську, білоруську тощо, то вона вже не видаватиметься такою загрозливою, якою сьогодні є в руках кремлівської пропаганди".